Між двох влад. В якій країні хоче жити Краматорськ –Останні події України

Як всі ці настрої вживаються в одному місті?

Напівпорожній Hyundai прибуває в Краматорськ точно за розкладом - хвилина в хвилину. Люди безперешкодно вивантажуються з поїзда і прямують до будівлі вокзалу. Дорога з Києва займає шість годин. За цей час жодного огляду речей або перевірки документів. В паспорти не заглядають навіть провідники. Краматорськ хоч і знаходиться в зоні АТО,але пропускний режим тут відсутній.

У нас із фотографом Сашею багато вільного часу,і ми просимо місцевого таксиста показати нам місто. Водій перераховує головні пам'ятки:шлакові відвали,металургійний,машинобудівний та цементно-шиферний заводи.

Таксиста звуть Сергій. У нього порваний одяг і ледве дихаючий Lanos. Чоловікові за 50,у мирний час Сергій працював інструктором в автошколі. З початком АТО попит на водійські права зійшов нанівець,і він влаштувався таксистом. Розмова довго не в'яжеться - чоловік явно не звик ділитися з чужими людьми.

- У вас повіски вже розносять? - намагаюся зав'язати розмову.

- Намагаються мобілізувати,але люди не йдуть,- зітхає водій.

- До армії "ДНР" охоче приєдналися б?

- Та ні. Наші люди нікого не підтримують. Хотіли б "ДНР",пішли б разом з колоною,яка в травні вийшла з міста. Всі чекають,що хтось з кимось домовитися. А служити ніхто не хоче. Молодь тікає в Росію. Тільки повістку вручили - через дві години його вже немає. Війна всім набридла. Люди зрозуміли,що це не роботяги воюють. Тут хтось владу ділить,а місцеві повинні страждати! Нехай сядуть і домовляться!

Хто,з ким і про що повинен домовитися,Сергій поки не знає. Але в тому,що Київ і Донбас повинні бути разом,чоловік не сумнівається.

Машина зупиняється біля Краматорського металургійного заводу ім. Куйбишева. Перед очима постає гігантська споруда з металевих труб. Вигляд у неї страхітливий - на пам'ятку явно не тягне.

- Раніше тут смолоскипи горіли. А тепер що? До Майдану НКМЗ і Куйбишева замовлення одержували з Росії. Зараз їх немає. Хлопці кажуть,що працюють у кращому випадку два-три дні в тиждень. В інший час замовлень немає - йди додому. При Україні нормально все було. Ми працювали. Нам не потрібні золоті гори. Я нормальний мужик,і ми тут всі роботяги. Дайте роботу,і ми будемо робити все що треба! - зривається на крик.

Після тяжко зітхає і додає:

- Вибач. Я рознервувався.

Фотограф тим часом запримітив скукожену бабусю.

- І шо,ви правда журналіст? І шо,правда мене запишете? - запитує бабуся.

Саша ствердно киває і включає режим відео на фотоапараті.

- Та щоб йому,цьому Порошенко! У мене пенсія 999 грн,і на неї ми живемо разом із сином,якому ніде працювати. Ділимо пенсію на двох. А я 15 років пропрацювала дояркою,доїла по 28 телиць в день! - випалює розлючена на українську владу бабуся.

Краматорської пенсіонерці українська влада не подобається із-за маленької пенсії.

Їдемо далі.

- Вам теж Порошенко не подобається? - питаю Сергія.

- У нас Порошенко,якщо чесно,не підтримують. Виходить,що ми його не вибирали. При Януковичі хоч якісь вибори були. А коли голосували за Порошенка,у нас тут деенэровци стояли... зараз Немає яскравого лідера.

- Яскравого,як Янукович?

- Не знаю,як щодо яскравого,але він був лідером. Нам тут,у Донбасі,було простіше,більше грошей виділялося.

- А потім він втік.

- Не втік. Я по-простому скажу,можна?

- Можна.

- Він нас тупо кинув! Обіцяв багато,а потім тупо кинув. Всі до нього погано ставляться,весь Донбас.

Виїжджаємо на одну з центральних вулиць. Назустріч мчить БТР,на ньому кілька солдатів з автоматами в руках - звичайна картина серед білого дня.

- Он вояки їдуть. Задовбали вже,- знову зривається Сергій. - Особливо по ночах ганяють,спати не дають.

Донбас - справа тонка.

Центральна площа Краматорська носить ім'я Леніна. Місцевого кам'яного вождя всеукраїнський ленінопад обійшов стороною. Пам'ятник не звалили,зате злегка українізували:в жовто-блакитний розфарбували постамент,ноги і шарф.

Позаду Леніна - величезний будинок з білими колонами. Це Палац культури Новокраматорського заводу. Поруч з ним - афіша. У найближчий місяць - всього три вистави. Зліва від палацу стоїть сіра нічим не примітна чотириповерхова будівля. Навесні минулого року на її верхівці майорів прапор "ДНР". Між третім і четвертим поверхами висіла велетенська георгіївська стрічка. Тепер тут туляться місцева міськрада,виконком,Донецька облдержадміністрація,комісія з питань допомоги біженцям та інші організації. Одне з найбільш метушливих місць - приймальна губернатора Олександра Кіхтенка. Під його кабінетом товпляться люди. Раптово двері відчиняються,і звідти виходить невисокий круглолиций чоловік зі смішним прізвищем Сливка - один із заступників губернатора.

- Харківська залізниця дала нам вагони,щоб біженці в Слов'янську могли в них погрітися і почекати,поки їх відвезуть в якісь піонерські табори,але ці вагони течуть! - випалює він і тут же запитує:- А знаєте,чому вони нам їх дали?

- Чому?

- Тому що ми,донецькі,- з широкою посмішкою і без всякої злоби продовжує заступник голови ОДА. - Донецьких ніхто не любить.

Раптово в кабінеті навпроти лунає телефонний дзвінок. Дівчина знімає трубку:

- Так-так,я так і кажу,що з Вуглегірська не вивозимо. Тільки з Дебальцевого.

Пізніше зустрічаю її в коридорі і питаю,що робити тим,хто застряг у Вуглегірську і не знає,як звідти вибратися.

Дівчина знизує плечима,а після каже:

- Значить,така в них доля.

Поверхом вище в маленькій кімнатці туляться інші співробітники відомства. Серед них дві жінки,обом за 30. Виглядають знеможено. В облдержадміністрації вони працювали ще до того,як їх рідний Донецьк перетворився на столицю "ДНР". Від розмов,що жителі Донбасу підтримують сепаратистів,негайно приходять в сказ.

- Ми переїхали в Краматорськ і живемо тут в гуртожитку! - починає одна. - Дорослі люди,а тісниться по 4 людини в кімнаті і миємося у ванній з десятком інших людей! Ви що думаєте,якщо б ми не вірили в нашу перемогу,ми б це терпіли?! Не всі хочуть жити в "ДНР". Нещодавно вивозили біженців з Авдіївки. Так вони обурювалися,чому автобуси незручні - ніби ми на курорт їх везли. А ось в Дебальцеве всі запихалися в транспорт,як в консервні банки,- у Донбасі всі люди різні!

Таксист Сергій вірить,що Донбас залишиться у складі України

На вулиці стемніло,і в готель мене везе таксі. Не світить жоден ліхтар,дороги розбиті,по сусідніх вулицях їздить важка техніка. За кермом чоловік призовного віку. Розмову почав сам,після того як побачив у мене в руках редакційне посвідчення.

- Журналіст з Києва? - питає.

- З Києва.

- Я вважаю,що Донбас має бути незалежним,- вдивляючись удалину,спокійним голосом повідомляє водій. І після довгої паузи продовжує:- Знаєте чому? Тому що ми тут не зрозуміли цей ваш Майдан,цю вашу хунту. У нас тут промисловість падає. Хто її відроджувати буде? Порошенко ваш? Чи Яценюк,може?

- У Захарченко однозначно це краще вийде. Тим більше російські військові йому будуть допомагати,- намагаюся підколювати.

- Ой,не треба тільки про російських військових. За вас он теж солдати з інших країн,що воюють,і негри в БТР роз'їжджають. Сам бачив. Я ж у Слов'янськ їздив,коли тут "ДНР" була. Возив і тих,і інших. Бачив негрів і польських снайперів,і американських теж. Навіщо нам тут ваша Америка? У нас заводи,нам з Росією дружити треба.

Віддаю гроші і мовчки закриваю двері машини.

Два Краматорська

На наступний ранок,3 лютого,у місцевого військкомату заплановані відразу два мітинги за і проти мобілізації. В центрі міста сідаю в стареньку маршрутку і впираюся поглядом в рекламу:"Пам'ятники з граніту. Бронюйте на весну за старою ціною,у нас дешевше". Стає не по собі.

Раптово маршрутку розгортає інспектор ДАІ - дорога перекрита. Бабусі-пасажирки бунтують,вимагаючи будь-якою ціною доставити їх за маршрутом. Водій здається,згортає у двори і їде то тротуарами,то по грунтових дорогах. Маршрутка гойдається,як корабель під час шторму,і здається,ось-ось впаде на бік. Бабусі крекчуть,але радіють - не доведеться йти пішки.

- А чого дорога перекрита? - вигукує одна.

- Так мітінг ж під воєнкоматом,- відповідає друга. - Проти мабілізації. Понабирають малолєток,а смороду воєвать не вміють. Щось там повчились місяць - і на фронт. Та який місяць? Неділю. Не то шо при Совєтском Союзє,- тоді за півроку трєніровалісь.

Молодиця озирається на інших пасажирів,але її обурення ніхто не підтримує.

До військкомату прибуваю з запізненням - один з мітингів вже почався. Невелика група людей тримає в руках величезне жовто-блакитне полотно. Ще кілька людей махають українськими прапорами та стягами партії "Свобода". Поруч з ними з ноги на ногу переминаються чоловіки в камуфляжі з шевронами "Правий сектор. Донецьк". Інших політсил у військкомату немає. Серед мітингувальників студенти,люди середнього віку та пенсіонери. Цілу годину вони скандували патріотичні гасла:"Схід і захід разом","Слава нації - смерть ворогам" та інші знайомі ще з Майдану кричалки. У двох кроках від патріотів походжають оператори та журналісти. Розпізнавальні знаки є тільки у камери телеканалу "112". Але інтересу до проукраїнських активістів не виявляють навіть вони.

Сепаратисти почали атакувати підконтрольний Києву Краматорськ

Опівдні до військкомату підтягується колона літніх жінок. Першим ділом стають у півколо біля однієї з телекамер. Жінки по черзі представляються матерями,плачуть і протестують проти мобілізації.

- Це Lifenews знімає,- пояснює мені один із учасників проукраїнського мітингу. - Тут і інші російські телеканали є. В місті їм ніхто не заважає працювати.

Закінчивши зі зйомкою,жінки переключаються на патріотично налаштованих краматорчан. Одна з них:"українські військові бухають і ходять зі зброєю!",іде в натовп.

- Вона провокаторка! - кричить якийсь чоловік і в мить ока розгортає скандалістку в ту сторону,звідки вона прийшла.

Між двома мітингами шикуються в шеренгу міліціонери,і повітря вибухає десятками вигуків "Врятуйте дітей Донбасу!","Немає мобілізації!" і ще чимось невиразним про Америку.

У бік скандалисток летить дрібниця.

- Ви своє відпрацювали,йдіть!

Але жінки не квапляться. Вони з радістю позують перед камерами і фотоапаратами. Одна з них роздала вже стільки інтерв'ю,що починає плутатися в деталях своєї сумної історії. Спершу "мати" запевняла,що її сина та онука мобілізували,а потім виявилося,що сім'я живе в Донецьку.

Через годину постановочний мітинг прийшов до кульмінації. Жінка в норковій шубці червоною хусткою махає в бік міліціонерів,після чого кілька протестувальників,як по команді,впритул підходять до правоохоронців. Намагаючись схопити їх за комір і вдивляючись в очі,вони кричать:

- Ви що,не бачите? Вас вбивають! Не йдіть в армію. Тікайте!

Ті,хто в психологічній атаці на міліціонерів не задіяний,продовжують скандувати:"Врятуйте дітей Донбасу!"

- Знову телеканали покажуть,що у нас тут всі саботують мобілізацію,- скаржиться мені молода жінка,обмотана українськими стрічками. - А у мене і чоловік,і брат служать. Хочуть,щоб Донбас був з Україною.

З її очей рікою ллються сльози.

- Тиждень тому тут теж був мітинг. Завітав "вата" з Горлівки,здається. Чи не з Горлівки. Але точно не наші були. І все проплачено. Цим як гроші привезуть,так вони теж розійдуться,- додає чоловік середніх років. - Я ось з роботи відпросився,прийшов,щоб показати:Краматорськ не хоче в "ДНР".

Лише б не війна

У дві години мітинг закінчується. Команда бабусь,позировавшая для російського телеканалу,поспіхом йде. Я бреду на вокзал. У одного з закритих магазинів зустрічаю трьох жінок. Одна з них плаче. З розмови розумію,що її дочка,яка втекла з Авдіївки,повернулася додому за речами. У місті почався обстріл,і тепер вона змушена сидіти в погребі. Її співрозмовниця трагічну історію слухає без інтересу. Жінка весь час намагається вклинить щось про українську армію.

Військова техніка рухається по Краматорську і вдень,і вночі

- Чому СБУ не йде на фронт? Міліція? Чого вони сидять? Відправляють тільки малоліток,щоб їх там повбивали. Вони нас знищують! Депутати дітей своїх в Лондоні ховають!

- У Яроша сім'я живе в Дніпродзержинську! - парирує матір,чия дочка застрягла в Авдіївці.

Про те,що в місті багато провокаторів,які підігрівають невдоволення мешканців,напередодні ввечері мені розповів співробітник СБУ,який зупинився зі мною в одному готелі. Однак боротися з ними вкрай складно - ідейного сепаратиста від засланого часом не відрізнити. Особливо якщо це жінка.

У поїзді Костянтинівка - Київ ситуація зовсім інша. Вагон майже повний,багато людей у камуфляжі,біженців з валізами,картатими сумками і пакетами.

Жінка,що сидить у сусідньому кріслі,їде з Донецька в Київ до сина. Чорна норкова шуба,в яку вона загорнулася,сильно контрастує з одягом інших пасажирів. Вона виїхала з міста без усяких перепусток - в Костянтинівку її привіз водій,у якого "скрізь усе схоплено". Жінка працює в ресторані,зарплату їй давно не платять. Каже,начальство хоче перереєструватися в банк "ДНР" - всі українські фінустанови в місті давно закрилися.

- У моїй родині ніхто не воює,- зізнається вона. - Коли вся ця каша заварилася,ми поїхали на Крит. Думали,приїдемо через два тижні,все закінчиться. А воно не закінчилося. Тоді ми поїхали в Київ. Теж думали,поживемо два тижні,і все закінчиться. І знову ні.

- А як все повинно закінчитися? - питаю.

- Не знаю. Я для себе ще не вирішила. Син каже,що у "ДНР" немає майбутнього. Але Порошенко з Яценюком мені теж не подобаються.

З міста їду з відчуттям,що і Краматорськ,і Донбас будуть з Україною. Як мінімум тому,що місцеві патріоти знають,чого хочуть. Інші підлаштуються - їм не звикати.

Джерело:Новини України