Японія:те,що залишилося за кадром

Країна сходу сонця не схожа на інші,в яких пощастило побувати. На перший погляд з вікна автобуса,ті ж вулиці і багатоповерхівки,офісні і торгівельні комплекси у центрі столиці і безліч реклами,щоправда на величезних моніторах. Так само поспішають заклопотані люди,тисячі автомобілів і автобусів.

Перше,що привернуло увагу – правосторонній рух і різноманіття машин. «Тойоти»,«Лексуси»,«Хонди»,«Акури»,«Ніссани»,«Інфініті»,«Мазди»,«Міцубіші»,«Сузукі» і «Дайхатсу» різноманітних моделей,переважна більшість з них лише для внутрішнього ринку. Зрозуміти,яка марка перед тобою можна лише по задньому знаку. Передній,зазвичай,із якимось незрозумілим для іноземців символом чи візерунком. Із європейців тут лише «Мерседес»,«БМВ»,«Ауді»,«Вольво»,«Вольксваген». За 5 днів також зустрілися кілька «Порше» і лише один «Бентлі». Майже всі із правим рулем. Японські водії і пішоходи сумлінно виконують правила дорожнього руху. У 12-ти мільйонному Токіо за 3 дні ми не потрапили в жоден затор. Кілька тягучок було лише на «хайвеї» за містом – там ремонтували дорогу.  

Чимало японців у пов’язках і масках. Щоправда,на відміну від українців,які під час «епідемії» 2009-го у такий спосіб захищали своє здоров’я,японці одягають маску,як тільки погано почуваються самі і щоб вберегти інших. На місцевому телебаченні ватно-марлеві пов’язки навіть рекламуються. Про здоров’я та зовнішній вигляд японці дбають. За час перебування помітив лише кількох товстих людей. Їхня кухня надзвичайно смачна:дуже мало жирів,натомість багато морепродуктів,зелені і різноманітних приправ. Щоправда іноземці від неї чомусь повнішають,розповіли нам українці,які живуть і працюють в Японії вже кілька років.

Про рівень життя краще розкажуть цифри. Мінімальна зарплата працівника столичної фірми,який щойно влаштувався на роботу після вишу – 5 тисяч доларів США. Оренда двокімнатної квартири у центральних районах Токіо 2,5-3 тисяч доларів в місяць. На харчування – не у ресторанах,а на купівлю продуктів і приготування їжі в дома,- на сім’ю з 3 осіб витрачають майже 3 тисячі доларів на місяць. Вартість літру бензину дуже схожа на українську – на АЗС «Шел» 123 єни за літр японського 95-го. На українські гривні – це трохи більше 11 гривень за літр.

Привітно посміхатися тут звикли не лише продавці в магазинах і обслуговуючий персонал в готелях. Посмішка,уклін і привітливість тут такі ж традиційні,як і постійні землетруси і природні катаклізми. За офіційними даними щороку тут кілька тисяч землетрусів. Приміром,від 11 березня 2011 року,коли трапився Великий східно-японський землетрус,до кінця року в Японії зафіксовано 6757 землетрусів.

Поштовхи досить відчутні. Один із них ми з оператором Євгеном Зозулею відчули на 36-му поверсі готелю «Вестін Сендай». Відверто - відчуття не надто приємні. Двигтіння будівлі і скла запам’яталися надовго. На екрані телевізора,на всіх каналах одразу ж з’явилося віконце із повідомленням про землетрус і зображенням його епіцентру. Однак,самі японці до коливання землі і підземних поштовхів вже звикли. Шеф-кухар ресторану,який на 37-му поверсі готелю,розповів,що торік,коли землетрус був майже 9 балів за шкалою Ріхтера,будівля готелю не постраждала,а от посуд перебився майже весь. А вже за два дні після нашого від’їзду Японію знову сколихнув землетрус – магнітудою 5,2 бали. На щастя,цього разу обійшлося без жертв і руйнування.

Японія ще не оговталася від минулорічної катастрофи. Місто Наторі досі перед очима. Торік 9-ти метрова хвиля цунамі за лічені хвилини знесла 72-тисячне місто,в один момент загинули тисячі людей. Нині ж про місто,яке тут було,нагадують лише дороги,фундаменти будинків і міст. Сотні втоплених автомобілів зібрані на окремих майданчиках – їх ніхто не охороняє,але їх не крадуть і не розбирає на запчастини. А за кілька кілометрів від узбережжя на тротуарах,і полях припарковані яхти,катери і човни – сюди їх занесло торішнє цунамі.

Збудований табір тимчасового житла Мітадзоно 2 теж вражає. У невеликих дерев’янних будинках:кімната,кухня,туалет - живуть родинами. Всі свої пожитки тримають у картонних коробках,однак крім того що мало місця,більше ні на що нам не скаржилися. Місцева знаменитість – собака Куро. Цей песик під час цунамі був в автомобілі разом із господарем. Чоловік загинув,а Куро повернувся через 2 місяці і знайшов свою господиню і двох її дітей.

Окрема історія з «Фукусіма». На АЕС журналістів не пустили,дозволили лише побувати там українським депутатам і фотографу. Працівники станції одразу ж після привітання просили в української делегації вибачення,що сталася аварія.

Однак відзняті кадри ретельно перевірили і видалили фото,на яких видно зруйновану станцію. До речі – це перша іноземна делегація,яку взагалі японці пустили на станцію. Схоже,що вони досі не усвідомили,яке лихо принесла їм «Фукусіма». Таке враження після перебування на станції було в наших парламентарів. За рік після катастрофи японці не знають,що саме у них відбувається у пошкодженому реакторі,який рівень радіації,куди щодоби діваються десятки тонн води,якою вони охолоджують енергоблок.

Окрема історія із жителями префектури Фукусіма. Як розповів 23-річний Йоші Даджуміче,він відчуває себе ізольованим у власній країні. Адже одразу ж після аварії вся Японія почала вважати,що жителі префектури Фукусіма небезпечні і радіоактивні. Юнак вже переїхав у інше місто,однак ставлення співвітчизників за рік після аварії поки не дуже змінилося.

Та попри всі негаразди країна сходу сонця навчилася підніматися із руїн і долати будь-які труднощі. Японці надзвичайно працелюбні:офіційно робочий день з 9-ої до 18-ої,однак існує не писане правило – бути на роботі доти,поки на роботі твій керівник. А японські шефи полюбляють працювати до 21-ї а то й до 22-ї. Вихідні – субота і неділя. А от відпустка – максимум 2 тижні на рік. Принаймні так розповіли українці,які тут живуть і працюють.

І на завершення дві цікаві деталі.

Назву своєї знаменитої страви «суші» японці вимовляють саме так – «суші»,а не «сусі»,як переконували деякі колеги. Щоправда «ш» у них звучить набагато м’якше,ніж звикли говорити українці,щось на зразок «ш» з м’яким знаком. Про те,що правильно говорити саме так запевнила працівниця українського посольства,яка 5 років вивчала японську у Києві і вже 3 роки живе і працює у Токіо.

Українські депутати зустрілися з японськими колегами. 5-хвилинна протокольна зустріч,потім розмова без преси. Після цього нашій офіційній делегації показують нижню палату парламенту – Палату представників. Традиціний огляд сесійної зали і фото на центральній трибуні. І ось,що перше запитав один із українських народних обранців,ставши на трибуну:а скільки тут платять? Дружній сміх журналістів,які навіть на балконі почули цю фразу,колеги депутата не підтримали.